Дистанційне навчання

Урок 1. Політична географія як наука.

Політична географія як наука. Рівні дослідження політичної географії. Одним з засновників політичної географії можна вважати шведського вченого, юриста Юхана Рудольфа Челлена (1864—1922), який  вивчав  системи управління з метою пошуку шляхів створення міцної держави. В праці “Великі держави”  Челлен намагається довести, що малі країни «приречені» на підпорядкування  “великим державам”. (Спростуйте реаліями сучасності хибність такої думки)

Значний внесок у розвиток політичної географії зробили російські вчені Вітвер І.О., один із засновників сучасної наукової школи соціально-економічної географії зарубіжного світу й країнознавства, В. Колосов, дослідник теоретичних та прикладних проблем політичної географії, В. Яг'я, С. Лавров.

Ще на початку ХХ ст. С. Рудницький, що визначив місце політичної географії в системі географічних наук і заклав основи національної політичної географії, відмітив, що “функціонування держави завжди залежало від її місця в системі світових територіально-політичних відношень та регіонального розподілу внутрішньополітичних сил”, цим самим зумовлюючи актуальність просторового аналізу політичних процесів.

У 1923р С. Рудницький у праці “Українська справа зі становища політичної географії” визначив політичну географію як науку, “що займається дослідженням і взаєминами поміж державним життям людства та землею”.

Він вперше висунув ідею, яка нині органічно вписується в поняття „українська політична нація”: „А правду сказавши, всі ці люди, що живуть на Україні, – се українці. Наскільки вони говорять нашою мовою та держать наші звичаї, ми їх їм не відбираємо і відбирати не будемо. На Україні кожен житиме, як захоче, коби лиш держав закони, які настановить собі на своїй землі український народ”.

РУДНИЦЬКИЙ СТЕПАН ЛЬВОВИЧ (3.12.1877 – 3.11.1937) – учений-географ, історик, засновник української наукової географії, картографії та географії України. Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (1901), академік Всеукраїнської Академії наук (1929), дійсний член наукових товариств кількох європейських країн. Доктор філософії (1900), професор (1904).  Степан Рудницький зробив значний внесок у розвиток фізичної, політичної та соціально-економічної географії України, а також історичної географії та географії населення нашої держави, картографії. Він є автором понад 150-ти наукових праць, багатьох карт. Писав українською, німецькою та польською мовами, праці видавалися також французькою, англійською, чеською, італійською, угорською, шведською мовами, що сприяло популяризації знань про Україну, її територію і народ. Підготував і видав шкільні підручники з географії України. Своїми науковими працями С.Рудницький охоплював не лише питання географії, але й проблеми суміжних наук – історії, астрофізики, геології, політології, етнографії. Як зазначає проф. О. Шаблій, „наукові і науково-популярні праці С. Рудницького є вагомим вкладом у підвалини української державності в той складний час, коли перед нею однозначно стояло питання: „бути чи не бути?”, в становлення національної самосвідомості українського народу. За своїм значенням у царині українознавства вони співмірні з науковим внеском акад. М.Грушевського”.

Український географ О.І. Шаблій узагальнив ці твердження, визначивши фундаментальним об’єктом політичної географії політичну сферу суспільства.

Значний внесок у розвиток політичної географії зробив Юрій Липа – видатний український політолог і письменник, напередодні Другої світової війни видав працю «Призначення України», в якій всебічно обґрунтував «чорноморську доктрину», а згодом, у 1940р. у Варшаві вийшло друком ще одне геополітичне дослідження Ю.Липи під недвозначною назвою «Чорноморська доктрина», в якому ще більш глибоко визначалися перспективи України як лідера країн басейну Чорного моря.

Ю.Липа був одним з не багатьох дослідників, котрі вважали, що основною віссю для України має бути не Схід-Захід, а Південь-Північ. «Річна мережа, - писав він, - формує єдність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови і релігії»
Ю.Липа вважав, що вісі „Північ-Південь" дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав Мудрий, намагаючись побудувати свою державу «від моря до моря». Цей же напрям був визначальним за часів Литовсько-Руської держави, а трохи пізніше, «успіх революції Богдана Хмельницького, правдоподібно, був уможливлений підтримкою османів», цебто «опертям на південь». Геополітична вісь України Південь-Північ дає ключ до розуміння орієнтації її життєвих інтересів. Можливо, і нині опора на південні країни спроможна допомогти Україні вирватися з економічної залежності від Росії?

Таким чином, предметом політичної географії можна визначити геопросторову (територіальну) організацію політичної сфери суспільства.

Сучасні зав­дання політичної географії.

Щодо сучасної геополітичної концепції України то вона базується на ст.. 18 Конституції України, за якою “Зовнішньоекономічна діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права”.

До актуальних проблем політичної географії належать:

1) Порівняльний аналіз особливостей функціонування і формування країн різних регіонів.

2) Політико-географічне положення країни, ї районів і центрів, включно з характером сусідства, проблемою виходу до моря і використанням міжнародних транспортних шляхів.

3) Класифікація міжнародних кордонів, особливо за сукупністю ознак (конфігурація, походження, історія, функції.

4) Вплив кордонів на господарську і політичну сферу прикордонних особливостей.

5) Динаміка і політична роль політико-адміністративних територіальних систем, тобто ієрархічно організованої сукупності одиниць політико- і адміністративно-територіального поділу.

6) Взаємозв’язок етнічних відносин і конфліктів політичної географії.

7) Динаміка прямих і зворотних зв’язків між політичною, соціально-економічною і фізичною географією.

Важливість політичної географії як науки проявляється і в повсякденному житті.

Щоденно ми десятки разів зустрічаємось в засобах масової інформації таке поняття як «політика». 

Отже, політика - цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків. Під політикою слід також розуміти сукупність засобів  та методів для реалізації певних інтересів, тобто, для досягнення визначених  цілей в певному соціальному середовищі.

Політикою також називають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. В демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей в корпоративних, академічних, релігійних інституціях.

Як підсумок слід зазначити, що актуальне завдання політичної географії України – моніторинг територіальної організації політичних сил в Україні та за її межами, прогнозування і попередження можливих регіональних конфліктів, географічне обґрунтування основ безпеки держави та її місця в системі зовнішньополітичних відношень, розроблення зовнішньоекономічної стратегії.

Запитання і завдання:

1.    Наведіть приклади новин політичного життя України, країн світу з періодичної преси, засобів масової інформації.

Урок 2.  Формування сучасної по­літичної карту світу. Політико-географічне по­ложення країни.

Формування сучасної політичної карти світу.  Формування політичної карти світу розпочинається з часу появи перших держав та міждержавних утворень (перша половина IV тис. до н.е.).   Періодизація формування політичної карти світу тісно пов'язана з загальноісторичною (цивілізаційною) періодизацією. Виділяються такі періоди: Стародавній; Середньовічний; Новий; Новітній.

   Стародавній період. Він тривав з першої половини IV тис. до н.е. до V ст. н.е. Близько 3100р. до н.е. на території Єгипту виникли два державні утворення: Нижній Єгипет (дельта Нілу) та Верхній Єгипет (долина Нілу). Приблизно у 3000 р. до н.е. вони об'єднались в одну державу. У другій половині III тис. до н.е. в Месопотамії виникає Шумеро-Аккадська держава, яка проіснувала до 2150 р. до н.е. Пізніше на території Месопотамії виникають Вавилонія (ІІ-І тис. до н.е.) та Ассірія (1 тис. до н.е.).

   В Індії у ІV-ІІІ ст. до н.е. існувала імперія Маур'їв. Пізніше у ІV-V ст. – імперія Уптів – золота доба індуської культури. Розрізнені китайські царства вперше були об'єднані в ІІІ ст. до н.е. імператором Шихуаном. Правління династії Хань у III ст. до н.е. – ІІІ ст. – період класичної китайської культури.

   Найбільш відомими державами цього періоду були Давня Греція, Персія, держава Александра Македонського та Римська імперія. Основна частина Давньої Греції у її класичному періоді (V-ІV ст. до н.е.) займала узбережжя Егейського моря. Перська держава Ахеменідів у VI-IV ст. до н.е. займала весь Близький Схід. Персія дала світові приклад першої сухопутної імперії. Держава Александра Македонського була короткотривалою (336-323 рр. до н.е.) і охоплювала територію Греції, Близького Сходу та Єгипту. Римська імперія існувала з І ст. до н.е. до V ст. За територіальними масштабами це була Середземноморська держава.

   На території України у даному періоді виникло Боспорське царство – V-ІІ ст. до н.е., відновлене у І-ІV ст. Воно охоплювало узбережжя Азовського моря зі столицею на Керченському півострові. У Криму в II ст. до н.е. – III ст. існувала також Кримсько-Скіфська держава.

   Середньовічний період. Він тривав з V до XV ст. Основну роль у цьому періоді відігравали Візантійська імперія, Арабський халіфат, Монгольська та Германська імперії. Основною територією існування Візантійської імперії у V-ХV ст. було Східне Середземномор'я. Арабський халіфат існував як більш-менш єдина держава у VІІ-ХІІІ ст. Він охоплював Близький Схід (без Малої Азії), Північну Африку та Піренейський півострів. Гігантська Монгольська імперія існувала у ХІІІ-ХІV ст. Вона займала майже всю Азію (крім Малої Азії, Аравії, Індії, Південно-Східної Азії та Японії) і Східну Європу. Германська імперія (офіційна назва "Священна римська імперія німецької нації") сформувалась у Х ст. До кінця XVIII ст. вона домінувала у Серединній Європі.

   В Індії у XIII ст. виникає перша мусульманська держава – Делійський султанат. Китай був поділений на дві держави-династії Тан (ІІ-Х ст.) та Сун (Х-ХІІІ ст.).   У цьому періоді виникає перша етнічно українська держава – Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.) та її наступниця – Галицько-Волинська держава (ХІІІ-ХІV ст.).

   Новий період тривав з XVI ст. до XIX ст. Відкриття Америки у 1492 р. і розширення уявлень про світ дало поштовх до формування колоніальних імперій. Виникають іспанська, португальська, голландська, французька та російська монархії. Утверджується ще одна євразійська Османська (турецька) імперія, що охоплює Південно-Східну Європу та Близький Схід. У цьому періоді розпочинається епоха виникнення національних держав. Першою національною державою стали Нідерланди у 1581р. У другій половині XIX ст. постає нова Німецька імперія.

   В Індії у ХІІІ-ХVІІ ст. існує держава Великих Моголів. З XVIII ст. Британія починає перетворювати Індію на свою колонію. У Китаї з XVI до XVII ст. править остання національна династія Мін. А з XVII ст. і до початку XX ст. Китай під пануванням маньчжурів перетворюється у напівколонію.

   У другій половині XVII ст. невдалу спробу відновити свою незалежність у формі козацької держави зробила Україна. До того вона перебувала, в основному, у складі Польщі (до другої половини XVIII ст.) та Росії (Лівобережна Україна з другої половини XVII ст.). У XIX ст. Україна була поділена між Російською та Австро-У горською імперіями.

   Новітній період розпочався на початку XX ст. і триває досі. У цьому періоді політична карта світу зазнала найбільших змін в 20-х, 40-х, 60 та 90-х роках. Перша світова війна (1914-1918 рр.) спричинила розпад Австро-Угорської, Турецької та Російської імперій. Постали нові незалежні країни – Польща, Чехо-Словаччина, Єгипет, Ірак та ін. Друга світова війна (1939-1945 рр.) поклала початок розпаду британської та французької імперій. У 1945 р. здобула незалежність Індонезія, 1947 р. – Індія, 1948р. – виникла держава Ізраїль та ін. В 60-х рр. ХХ ст. незалежними стали більшість країн Африки.

   У першій половині 1990-х років політична карта світу зазнала серйозних змін. У 1990 р. Західна та Східна Німеччина, а також Північний та Південний Ємен об'єднались у єдині держави, відповідно Німеччину та Ємен. У 1991-1993 рр. розпались: СРСР (1991); Югославія (1991-1992); Чехо-Словаччина (1993). На місці СРСР утворилось 15 держав, у тому числі і Україна (24 серпня 1991 р.), Югославії – 5, Чехо-Словаччини – 2. У 1993 р. зі складу Ефіопії виділилась Еритрея. Здобули незалежність ряд колишніх тихоокеанських володінь США: Маршали і Мікронезія – у 1991 р., Палау – у 1994 р. У 1997 р. Гонконг, колонія Великої Британії, перейшов під суверенітет Китаю і став його спеціальним адміністративним районом.

   Зараз на політичній карті нараховується 193 незалежних держави та 33 колоніальні володіння. Розподіл країн за частинами світу наведено у таблиці 1

Таблиця 1

Розподіл країн за частинами світу та материками

Частини	Країни
	Незалежні	Залежні
Усього країн	226
Європа	43	2
Азія	47	1
Африка	53	4
Північна Америка	15	8
Південна Америка	20	8
Австралія і Океанія	14	10
Усього	193	33

   У Європі 43 держави і одна колонія (Гібралтар), в Азії – 47 незалежних держав і одна колонія (Лагос, волод. Великобританії в Індійському океані), в Африці 53 держави та 4 колонії (Мелілья, Реюньйон, о. Св. Олени, Сеута), в Америці 35 держав і 16 колоній (Ангілья, Антільські острови, Бермудські острови, Віргінські острови (США), Гренландія, Кайманові острови, Мартініка, Монтсеррат, Сен-П'єр і Мікелон, Фолклендські (Мальвінські острови), Віргінські острови (Вел. Британія), Пуерто-Ріко, Теркс і Кайкос, Аруба, Гваделупа, Гвіана). В Австралії та Океанії нараховується 14 незалежних держав та 10 колоніальних володінь (Східне Самоа, Гуам, Кокосові острови, острови Кука, Мікронезія, Нова Каледонія, Полінезія, Різдва, Токелау, Північні Марсіанські, Уолліс і Футуна, о. Піткерн).   В окремих володіннях відбуваються національно-визвольні рухи, які змушують метрополії надавати їм статус незалежності чи внутрішнього самоврядування, як це відбувається на о. Нова Каледонія.

Політична карта світу відображає геопросторові властивості політичної організації суспільства та його підсистем. Основними елементами політичної карти світу є країни (держави) і міжнародні (міждержавні) організації. З погляду географії термін "держава" найкраще визначається через поняття "країна".

У загальногеографічному сенсі країна означає певну (окрему) частину суходолу, обмежену природно- чи суспільно-географічними межами. Отже, держава – це країна, обмежена тільки суспільно-географічними (політичними) кордонами, яка сама здійснює суверенітет (верховну владу) на всій своїй території. У світі зараз немає єдиної думки щодо кількості держав. Вона коливається у межах 190-195. Залежні країни світу – це ті, на території яких суверенітет здійснює інша держава. У науці і політиці немає єдності щодо їх кількості (сьогодні нараховують 33 залежні країни).

Однією з форм залежності є  протекторат - форма залежності, за якої одна держава визначає і здійснює зовнішні відносини іншої держави, бере на себе захист її території та фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи через свого резидента.

В історії є непоодинокі приклади протекторатів. Так в 1938 р. Німеччина оголосила протекторатом Богемію і Моравію. Це був  етнічно-чеський протекторат, який Третій Рейх встановив в центральних частинах Богемії, Моравії і Сілезії (Чеська Сілезія) на теренах сьогоденної Чехії. Населення протекторату було мобілізоване як робоча сила, яка мала працювати за для німецької перемоги, і спеціальні управління були організовані, за для управління промисловістю, важливою для перемоги Рейху. Чехам було визначено працювати на вугільних шахтах, металургії і у виробництві озброєнь; частина молоді була відправлена до Німеччини.  Історичні області Чехії   Протекторат є порушення загальновизнаних принципів сучасного міжнародного права, і принципу самовизначення націй, закріплених в Статуті ООН. В даний час протекторатів (як і інших форм колоніальної залежності) не існує

   Кожна держава має територію, обмежену сухопутними і морськими кордонами, що відокремлюють одну державу від іншої. До складу державної території входять суша з її надрами, води і простір над ними. Водну територію складають внутрішні води, а також територіальні води (акваторія Світового океану, що прилягає до суші країни в межах 12 морських миль). У міжнародному законодавстві існує також поняття про 200-мильну економічну зону, яка не знаходиться під суверенітетом узбережної держави. Вона може здійснювати видобуток природних ресурсів. Інші ж держави володіють у цій зоні лише правом судноплавства і польотів, прокладення кабелів і трубопроводів.

   На політичній карті зараз є 37 держав, які не мають прямого виходу до моря. Існують також держави, які з усіх боків оточені територією тільки однієї держави, їх називають анклавами.

Міжнародне право забороняє порушення кордонів інших держав і, тим більше насильницьке захоплення чужих територій. Усі територіальні суперечки між державами повинні врегульовуватись винятково мирними засобами. Загальне визнання непорушності кордонів, що склались після Другої світової війни між європейськими країнами, схвалено на нараді безпеки і співробітництва в Європі у Гельсінкі в 1975 р. Однак, політична карта в постійній динаміці як у кількісному так і в якісному складі. Ви є свідками цих змін. Так ще до кінця не визначеною є ситуація в Косово. На сьогоднішній день Косово визнали 54 держави. Зокрема всі члени Європейського Союзу. Це не так вже і багато, якщо врахувати, що в ООН беруть участь майже 200 країн. Але, з іншого боку, не так вже і мало, приймаючи до уваги, що Абхазію і Північну Осетію, створені на хвилі косовського прецеденту,  окрім Росії визнала лише Нікарагуа.

Політико-географічне по­ложення країни. Проблема вивчення географічного положення об'єктів є однією з центральних у географії, як фізичній, так і соціально-економічній. З оцінки такого положення починається практично кожна географічна робота.

Власне географія і зародилася як наука про методи визначення і фіксації місцеположення об'єктів на земній поверхні відносно один одного або в системі координат. В подальшому вияснилось, що визначення місцеположення об'єкта не тільки допомагає відшукати його, але і пояснює деякі властивості цього об'єкта і навіть прогнозувати його розвиток. Важливим елементом географічного дослідження є встановлення і аналіз зв'язків між об'єктами, які визначаються власне їх розміщенням.

Розрізняють кілька видів положення країни політико-економіко-, соціальне-, природно-, еколого- і, математико-географічне положення. Все залежить від того, до якої системи належить геопросторове оточення, що ним визначається положення держави. Якщо ним є природне оточення, то це буде природно-географічне  положення (наприклад, Україна розташована у лісостеповій (і степовій зонах північної півкулі). Аналогічно визначаються інші види географічного положення.

Найбільш склад­ною виглядає оцінка політико-географічного положення, бо вона включає врахування даних щонайменше економіко-географічного положен­ня (доступність до ринків сировини, збуту, тран­спортно-географічне положення і т. ін.), бажано і природно-географічне положення (вихід до моря, гірські хребти, зони дискомфортного клімату тощо), екологічного положення та ін.

Політико-географічне положення  (ПГП)  держави  — це її геопросторове   відношення до політичних реалій, що перебувають поза нею   і  мають   на  неї  вплив.

ПГП країни має властивість історичності: воно залежить як від зміни її економічного, соціального, політичного, військового потенціалів, так і від зміни геополітичного оточення. ПГП може бути центральним і периферійним.

Нарешті, з погляду масштабу ГП розділяють на глобальне, регіональне і сусідське.  Глобальне положення – геопросторове відношення держави до світової політики й системи і її підсистем, зокрема груп високорозвинених країн, країн "третього світу", колишніх країн "комуністичного блоку", до світових геополітичних осей, геостратегічних інтересів тощо. Регіональне положення являє собою геопросторове відношення до системи країн і політично державних структур того континенту, у якому розташована  певна держава. Для України регіональне ПГП – це її приналежність до євразійської геополітичної системи. Сусідське положення передбачає геопросторові стосунки із  державами, які межують з даною країною. Розрізняють сусідів першого і другого порядку. Безпосередні сусіди –. це сусіди першого порядку, а сусіди сусідів утворюють сусідів другого порядку. Так, сусідами першого порядку для Угорщини є Україна, Румунія, Хорватія, Словенія, Австрія, Югославія і Словаччина. А сусідами другого порядку — Росія, Білорусь, Польща, Чехія, Німеччина, Швейцарія, Ліхтенштейн, Італія, Боснія, Албанія, Македонія, Болгарія і Молдова, тобто їх майже удвічі більше. Чим, більше сусідів має певна країна, тим при інших рівних і умовах вигідніше її ПГП.

Існує дві принципово відмінні ситуації регіонального ПГП у країн:

а)   морських або приморських;

б)   континентальних або з обмеженим виходом до моря.

Політико-географічне положення, так само як і географічне, може змінюватися, при цьому змі­ни ці можуть бути і драматичні, і доленосні для країни чи території. Наведемо приклади. Венеція. У середні віки міста-республіки Венеція і Генуя контролювали торгівлю на Середземному морі, потіснивши (після хрестових походів) арабських купців і мореплавців. У Європі користувалися попитом східні товари (оксамито­ві та шовкові тканини, бавовна, порцеляна, пря­нощі, парфуми, самоцвіти тощо), які надходили азіатськими торговими шляхами («Шовковим шляхом») до узбережжя Чорного та Середземного морів або доставлялися арабськими мореплавця­ми з Індії в Перську затоку і далі суходолом до східного Середземномор'я. Венеція завдяки своїй ключовій позиції між Заходом і Сходом на якийсь час стала першою морською і торговою державою Європи. Нині Венеція — місто регіонального значення, історико-архітектурна перлина, яка продовжує залиша­тися важливим туристським та економічним цен­тром, що живе у світлі минулої слави. Сінгапур. У середні віки Сінгапур був рибаль­ським селищем, стратегічними вигодами мор­ської гавані якого користувалися хіба що місцеві пірати. Але вже за англійської колоніальної ад­міністрації гавань перетворилася на транзитний перевалочний пункт усієї Далекосхідної Азії. Виник потужний морський порт, створена стра­тегічна база ВМФ Великобританії, швидко зросла оборонна промисловість, особливо суднобудівна і судоремонтна. Отримавши незалежність, місто — молода морська держава — сповна скористало­ся вигодами політико-географічного положення, яке невпинно поліпшувалося. Сінгапур опинив­ся в центрі транзитних комунікацій Азійсько-Тихоокеанського регіону, який швидко прогресу­вав. Нині це вузол не тільки морських, а й повіт­ряних шляхів, один із провідних осередків світо­вої торгівлі, у якому обсяги експорту на третину перевищують ВВП держави (у 2001 р. $122 млрд проти $89 млрд), розміри ВВП на душу населення співмірні з показниками країн Західної Європи. Водночас Сінгапур став одним із провідних банківсько-фінансових центрів світу, де розміщено понад дві сотні офісів ТНБ та сотні контор ТНК

Досить важливою є оцінка транспортно-географічного положення. Стосовно України слід зазначити що воно є надзвичайно вигідним: ще в давні часи через територію України пролягав шлях "із варяг у греки" ще з часів Київської Русі, а також проходив "Великий шовковий шлях", що з’єднував у давнину міста Західної Європи з Центральною Азією, Монголією та Китаєм.

Завдання. Визначте основні риси транспортно-географічного положення України. Які види транспорту України задіяні в міжнародних перевезеннях?

Тепер розглядається питання створення міжнародних транспортних коридорів (МТК), які мають з'єднати окремі міста або населені пункти в межах кількох країн. Йдеться про принципово нову технологію переміщення пасажирів і вантажів між регіонами європейського та інших континентів. На рис.1 подано схему проходження деяких стратегічно важливих транспортних коридорів територією України. Як видно з рис.1, таких стратегічних напрямків розроблено чотири:

Рис. 1. Схема стратегічно важливих транспортних напрямків,
що проходять територією України.

-      Центральна Європа - країни СНД;

-      Південна Європа, Близький Схід, Африка - країни СНД;

-      Скандинавія, Балтика - Близький Схід, Закавказзя, Центральна Азія;

-      Північна Європа - Середня Азія, Китай, Далекий Схід.

Під МТК розуміють  наявність автомобільного, залізничного, водного видів транспорту, що здійснюють свою діяльність у безпосередній близькості один від одного або у смузі шириною в десятки і навіть сотні кілометрів, але орієнтованих в одному напрямку.

            Запитання і завдання:

1.                  Розкажіть про можливий вплив континентального та приморського положення на економічну та політичну ситуацію в країні.

2.                   Назвіть першу і останню за часом отримання незалежності країни Океанії, Карибського басейну.

Урок 3. Географічний простір дер­жави

У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної кулі (сушу, надра, морське дно, водні простори), повітряний простір в атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об’єкти та споруди (космічні об’єкти, стаціонарні платформи та ін.).

Немає нічийних територій. Територія або знаходиться під державним суверенітетом, або її статус визначають численні міжнародні договори.

Види територій:

1. державна територія — це територія, що належить певній державі, яка здійснює в її межах територіальне верховенство. Державна територія складається із сухопутної, морської і повітряної території. До складу території держави: належить атмосферний простір над її сушею і акваторією — аероторія. Польоти пілотованих і не пілотованих апаратів в аероторії певної держави можуть здійснюватися лише з її дозволу. Інакше — це порушення її суверенітету.

Власне територію (сушу), аква- і аероторію ще називають геоторією. Звичайно, площу території держави визначають як площу її суші. Так, сучасна площа суші України становить 60З,7 тис. км , а площа територіальних вод — понад 20 тис. км .

До сухопутної території належить вся суша в межах державних кордонів. До морської території (акваторії) належать внутрішні води і територіальне море. До повітряної території держави (аероторії) — стовп повітря певної висоти над сухопутною і морською територією держави. Критерієм верхньої межі повітряної території постало розмежування повітряного і космічного простору, виходячи з того, що у повітряному просторі космічні апарати згорають. Звідси була встановлена верхня межа повітряної території в 100 — 110 км.

Сухопутна територія включає всю сушу, незалежно від місця знаходження її окремих частин. До її складу входять також надра суші на технічно доступну глибину. Острів — це частина території держави, яка опоясана водою (має "круговий берег"), яка є вище рівня води під час припливу.

Анклав — це частина території держави, оточена зі всіх боків сухопутною територією іншої держави і яка не має морського берега. Сьогодні відомо лише декілька анклавів: В даний час відомі лише декілька анклавів: на території Швейцарії розташовані анклави Бюзінген (ФРН) і Кампіоне-д'Італія (Італія), на території Нідерландів — Бар-ле-Нассау, Барле-Хорті (Бельгія) і, навпаки, — Варле-Дус (Бельгія) у Нідерландів, іспанське місто Плівія розташоване у межах французького департаменту Східних Піренеїв і відділене від Іспанії французькою сухопутною територією. Це тягне за собою необхідність забезпечення доступу до них, що звичайно вирішується міжнародними угодами. Коли анклав має вихід до моря, говорять про напіванклави (наприклад, Калінінград і Калінінградська область Росії).

Під умовною територією держави слід розуміти територію дипломатичних представництв держави, територію торгових суден у відкритому морі, повітряних суден і космічних апаратів, які несуть прапор або знак якої-небудь держави. Ці території іноді йменуються "плавучою", "літаючою" і "космічною" територіями. При цьому військові судна прирівнюються до території власної держави повсюди, а торгові — тільки у міжнародних просторах.

2. територія з міжнародним режимом — простір, що знаходиться за межами державної території, що не належать комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав у відповідності з міжнародним правом. Це — відкрите море, повітряний простір над ним, глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір над нею, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла

3. території зі змішаним режимом: виключна економічна зона і континентальний шельф. Ці райони не належать до території держав, проте кожна прибережна держава має суверенні права на розробку природних ресурсів континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на охорону природного середовища цих районів.

Етнічні землі. Етнічні землі — території, де історично сформувалися групи людей, які характеризуються спільністю мови, традицій, культури, побуту, особливостями психічного складу тощо. Словом, етнічні землі — це території, де живуть етнічні групи (спільності) людей — народи, нації, народності, окремі племена та їх групи. Межі, що відокремлюють певні етнічні землі, є досить стабільними і змінюються переважно під впливом політичних факторів, нерідко із застосуванням військової сили, шляхом етноциду.

Так, з чисто політичних причин у XIV–XX ст. чимало етнічних українських земель було включено до складу Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Румунії. Зокрема, до названих країн відійшли значні українські історико-географічні території (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя - до Польщі; Південна і Північна Буковина; Північна і Південна Бессарабія, Мармарощина — до Румунії; Закарпаття, Пряшівщина — до Чехо-Словаччини). Частина цих земель є західною окраїною українських етнічних земель (Східна Галичина, Волинь, Полісся, Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Мармарощина, Пряшівщина).

Західні етнічні межі українства вклинюються в території сусідніх держав: Польщі, Словаччини, Румунії. Ці землі, як ми знаємо, колись були складовими Київської Русі, але згодом надовго були відірвані від материнського етнічного регіону.

В суміжних з Україною районах Польщі такими територіями є Холмщина, Перемишлянщина, частково Бойківщина, Лемківщина та Надсяння. Крім цих земель, які є продовженням етнічного масиву українців, у Польщі існує й ряд районів із переважно українським населенням, утворених внаслідок або приєднання до Польщі окремих українських земель, або міграцій. До речі, слід наголосити, що державний кордон між Польщею та СРСР, який був встановлений у 1939 р., більше відповідав етнічним межам українців, аніж кордон 1946 року. Так, Західна Галичина, населена переважно українцями, відійшла до Польщі, а між тим тільки у Перемишлянському повіті українці складали 80,8%, Цеханівському - 72,9, Ліському - 74,4, Сяноцькому - 55,5. Особливо драматично склалася доля лемків - етнографічної групи українців, котра по закінченні другої світової війни майже повністю опинилася у Польщі. Лише у 1947 р. зі своїх споконвічних земель було примусово переселено 140 тис. лемків. Ця операція ("Вісла") тривала аж до 1950 р. Нині у Польщі мешкає понад 350 тис. українців.

Продовженням основного етнічного масиву українців на заході є райони Східної Словаччини - Пряшівщина, Кошице, Стара Любовна, Бардіїв, Гуменне, Свидник.

В Румунії етнічні межі автохтонного українства включають два райони Південної Буковини: Мараморошчину та Сучавщину. Перша межує з Чернівецькою, друга - із Закарпатською областями України. Окрім того, в Румунії є ще два українських райони - Банат та Добруджа у гирлі Дунаю.

Етнічна межа українських земель в Угорщині пролягає по Закарпаттю. Автохтонне українське населення збереглося також в Угорщині, уздовж середньої течії Тиси, що межує із Закарпаттям. До складу України увійшла невелика прикордонна угорська етнічна територія з центром у м. Берегові.

Межі українських етнічних земель у Російській Федерації формувалися у складних умовах. Їх довжина становить, приблизно 1500 км. Історичними землями на сході української етнічної території є Слобожанщина, Донщина і Кубань.

Етнічні українці переважають в обширній західній частині Північного Кавказу. Впродовж тривалих часів в західній і центральній частинах Північного Кавказу, на півдні Воронезької і Курської, а також Бєлгородської і Брянської областей, українці місцями становили більшу половину всього населення.

Межі українських етнічних земель у Білорусії досить важко визначити у зв'язку з наявністю широкої смуги змішаних українсько-білоруських говорів. Державний кордон України з Білорусією не співпадає з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону.

Етнічні українські території поділяються на суцільні, де в національній структурі населення українці переважають, та на змішані, де українці становлять 10-25-50 % усіх жителів. Причому етнічні території бувають старими, де українці як автохтони (корінні жителі) живуть чи жили десятки століть (Київщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Поділля, Буковина, Закарпаття, Холмщина, Надсяння, Лемківщина, Слобожанщина та ін.), а також новими, де вони поселилися упродовж останніх декількох століть (Кубань, Зелений Клин, Сірий Клин).

Таким чином, суцільна українська етнічна територія становить майже чотири п'ятих усіх земель, що їх заселюють українці. З неї 80% — це державна територія України, а майже 20,0% знаходиться у сусідніх державах.

Особливості дер­жавної території: конфігу­рація, форма, компакт­ність, географічний центр.

Кожна територія держави має свої особливості: конфігурацію, форму, тощо.

Наявність великої території допомагає подолати несприятливе географічне положення. Так, для великих держав, у порівнянні з малими та середніми, досить актуальні проблеми міжрайонних зв'язків та інфраструктури, інакше кажучи, проблеми "подолання простору". На подолання великих просторів і відстаней затрачується багато часу, а також відповідна частина національного доходу. Але разом з тим великі країни мають більше можливостей для маневру в економічній сфері.

Залежно від конфі­гурації території формуються територіальні структури різного ступення складності. Це можуть бути геопросторові лінійні структури, структури типу графа «дерево» або декількох «дерев», «зіркові» струк­тури, ортогональні (або «матричні») структури.

Лінійна структура геопросторового кар­касу території характерна: а) для країн з ви­тягнутою формою (таких набагато), напри­клад Чилі, Куба, Норвегія, В'єтнам, Того, Бенін та ін.; б) країн, територія яких нерів­номірно освоєна й економічна активність зо­середжується вздовж одного (або декількох) транспортних коридорів. Така схема геопросторової організації території характерна для сибірських районів Росії або західних районів Китаю, Туркменії, Канади, Єгипту, Лівії, Алжиру, Пакистану й ін.

Структури типу «дерево» зустрічаються в кра­їнах або зі складною конфігурацією території, або в країнах, що розвиваються, які перебувають на стадії активного освоєння території. Це, напри­клад, у першому випадку Японія, Греція, Хорватія, Узбекистан; у другому — Бразилія, Мексика, Іран, Казахстан, Австралія.

Зіркові структури характерні для компактних територій розвинених унітарних держав. Це, на­приклад, Центральна частина Європейської Росії, Франція, Великобританія, північна час­тина Італії, Іспанія, Польща, Угорщина, Чехія, Білорусь, Мексика, Аргентина та ін.

 Географічний центр України має координати 49°01'39" північної широти і 31°28'58" східної довготи. Цей центр знаходиться на північній околиці села Мар'янівка між райцентром Шпола і селом Матусів Черкаської області.

Запитання і завдання:

1.                       Чи є в межах державної території України етнічні землі інших держав? Наведіть приклади. 

Урок 4. Столиця - головний полі­тичний центр держави.

Столиця. Класифікація столиць. Столиця — це головне місто держави, адміні­стративно-політичний центр країни. Тут розта­шовані вищі органи державної влади й державно­го управління, державних, судових, стратегічних військових та інших установ. У більшості випадків столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має ши­рокі міжнародні зв'язки, це місце перебування дипломатичних представництв іноземних держав, а часом і впливових міжнародних організацій, офісів транснаціональних корпорацій та банків. Тому у столичному місті держава старається зо­середити кращий набір видів і засобів діяльності порівняно з іншими територіями.

Найважливішим для столиці є виконання управлінської політичної діяльності для країни в цілому, і це є або однією з провідних, або й основною функцією столичного міста. При цьо­му столичне місто має забезпечити виконання як внутрішніх, так і зовнішніх політичних функцій столиці держави. Для цього бажано, щоб воно мало кращу оснащеність системами інфраструк­тури, ніж інші міста держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління державою місто по­винне мати хорошу транспорту доступність до ре­гіонів країни, посилені комунікації ліній зв'язку, підвищений рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності та сервісу, зрештою — якісний житловий фонд і відповідні системи комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, сьогодні потрібен сучасний міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх елек­тронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а особливо її столиці, доступ до інформації і кон­тактів в усіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій в історичному контексті виділяють декілька типів столичних міст.

Це:

— Родові столиці. У феодальні часи числен­ний, а нині майже відсутній тип столичного посе­лення, статус якого пов'язаний з його володінням певною владною особою (королем, князем, геть­маном тощо). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні — Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин — за Івана Мазепи.

— Столиці — історичні міста. Вони, як пра­вило, виросли як управлінські й політичні центри, що мали вигідне географічне положення і вира­жали загальнонаціональні інтереси як ядра «сер­цевинних» територій національних держав, що зароджувалися. У Європі це, наприклад, Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Москва, Київ.

— Ситуаційні столиці. їхнє виникнення пов'я­зане з екстремальними ситуаціями політичного або природного характеру, коли основна столи­ця не може виконувати свої функції. Це, напри­клад, у часи Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін в Китаї; в Україні — Кам'янець-Подільський часів революційних подій у 20-ті роки XX ст.

— Штучні столиці. До їх числа можна відне­сти значну частину тих столиць, які були штучно створені як адміністративні центри колоніаль­них володінь, що згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперсько­го впливу на певних самоврядних територіях (в Україні — Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу).

—        Політичні столиці. Створюються заради створення рівноваги політичних впливів регіо­нальних політичних сил (Вашингтон — у США, Канберра — в Австралії, Абуджа — у Нігерії) або планомірно розбудовуються заради організації більш ефективного управління країною, напри­клад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Астана в Казахстані.

За характером географічного положення сто­личне місто може займати центральне або пери­ферійне (як варіант — приморське) положення. Географічне (а за ним і політико-географічне) по­ложення столиці відтворює сукупність важливих для її функціонування просторових відношень щодо інших суспільно-географічних об'єктів на території країни та навколишнього світу. Воно визначає місце столичного міста в ієрархії адміні­стративно-територіального поділу держави, його роль у географічному поділі праці та характер і геопросторовий каркас суспільно-географічних зв'язків у країні й регіоні.

Згідно з гіпотезою Д. Менделєєва, нині попу­лярною в геополітиці, оптимальне місце для сто­лиці держави слід шукати на рівній відстані між географічним центром (геоцентром) та центром поля розміщення населення (демоцентром) краї­ни, а ідеальним випадком є демографічний центр, розташований поблизу геометричного центра кра­їни. Наприклад, в Україні геоцентр розташований в Шполянському  районі Черкаської обл.), а демоцентр — на на схід (недалеко від м. Чигирина).

Отже, оптималь­не місце розміщення столиці в Україні знаходить­ся у вищезазначеній зоні середнього Подніпров'я. Київ розташований на декілька градусів на північ. Пояснення цього є. У часи становлення Києва як столиці держави східних слов'ян, з одного боку, геоцентр і демоцентр території, яку вона контро­лювала, знаходився на північ (у Поліссі), з іншого — саме в цьому місці Дніпро перетинається ме­жею лісу і лісостепу, а до історичного шляху «із варяг у греки» до дніпровських переправ стягува­лися сухопутні шляхи зі Сходу та Заходу Європи.

Центральне положення характерне для сто­лиць, які знаходяться в зонах перетину природ­них або економіко-географічних комунікацій. Крім Києва, подібна ситуація характерна для Будапешта, Праги, Варшави, Белграда, Риги, Москви; розташування близьке до географічного центру країни мають Варшава, Мінськ, Мадрид, Анкара, Багдад. Мехіко, Бразиліа та ін. Периферійне положення столиці може бути пов'язане або зі зміною конфігурації дер­жавної території протягом історичного розви­тку, або з орієнтацією столичного міста на забезпечення міжнародних зв'язків держави. У першому випадку, це, наприклад, Відень, Братислава, Скоп'є, Єреван, Сеул, Пхеньян; у другому — столиці значної частини кра­їн, колишніх колоній (Алжир, Туніс, Дакар, Буенос-Айрес, Монтевідео, Ліма та ін.) але є в цій групі і приморські столичні міста кра­їн, які здавна здійснювали морську торгівлю: Лондон, Лісабон, Копенгаген, Стокгольм, Амстердам, Афіни та ін.

За функціональними ознаками столичні міс­та можуть бути монофункціональні та поліфункціональні.

Монофункціональні виконують лише одну функцію — політичну (управління правовим по­лем і політичним життям держави). Таких міст по­рівняно небагато: це Бразиліа, Оттава, Канберра, Абуджа та відносно молоді столиці, наприклад Астана (Казахстан), Путраджая (Малайзія). Довгий час монофункціональною столицею був Вашингтон (США), але нині в ньому розвинені різні функції.

Поліфунщіональні столиці разом з політич­ними функціями концентрують економічні, фі­нансові, державотвірні функції, а також, як пра­вило, є провідними культурними, духовними та історичними центрами, що, відповідно, посилює значення їх туристсько-рекреаційної функції. Це можуть бути:

а)         багатофункціональні столиці моноцентрич­них держав з багатомільйонним населенням, до яких віднесемо столиці таких економічно силь­них держав, як Франція, Великобританія, Японія, Іспанія, Австрія, Угорщина, Росія та ін.;

б)         поліфункціональні столиці складних або великих держав, які є великими містами, але не є одноосібними лідерами в державі (США, Індія, Китай, ФРН та ін.);

в)         поліфункціональні столиці слаборозвинених, або невеликих за чисельністю держав, у яких столиця — найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активності держави.

Запитання і завдання:

1.                 Наведіть приклади країн, що мають кілька «столиць».

2.                 Назвіть столиці країн, що розташовані на берегах річки Дунай.

Наведіть як можна більше прикладів, коли столиця не є найбільшим містом країни?